Відмінник

Вчимося на відмінно

Релігія та церква в середньовічній Європі в V–XI ст

У житті народів середньовічної Європи церков та релігія відігравали дуже важливу роль. Вони контролювали життя людини від її народження до смерті. При цьому під їх контролем перебували не тільки нижчі стани суспільства, а й феодальна знать. У середньовічній церкві існувало чимало протиріч — вона зробила багато корисного для суспільства, але не менше й шкідливого. Так, церква багато допомагала бідним, хворим, докладала зусиль для примирення суспільства, опікувалася культурою, сповідувала тих, хто порушив закон, але при цьому не дбала про соціальну справедливість у суспільстві: для своєї вигоди організовувала війни і грабіжницькі походи, переслідувала єретиків, сприяла розколу християнства на православ’я і католицизм.

Християнство з’явилося ще в римську добу, проте світовою релігією воно стало вже в середні віки, коли оформилася і зміцніла його організація — церква. На світанку середньовіччя вже існувала церковна ієрархія — поділ духовенства на ранги. На території Західної Римської імперії главою церкви був Папа, а на території Східної — патріарх. Обидві посади були виборними. Інші посади поділялися на вищий і нижчий ранги. До вищого рангу належали кардинали, єпископи та інші князі, які одержували духовну владу від Папи. Нижчий ранг — ті, кому духовну владу надавав єпископ. Церква за допомогою держави швидко збагатилася й стала дуже впливовою в суспільстві. Духовенство вдосконалювало християнське вчення, встановлювало, як треба здійснювати богослужіння тощо.

Християнізація — навернення Римської імперії в християнство. Цей процес розпочали в ІV ст. імператори Костянтин І і Феодосій І. Поступово християнами ставали варварські племена на території імперії. У V ст. прийняв хрещення король франків Хлодвиг, а потім християнами стали вестготи, племена Піренейського півострова, лангобарди, окремі племена англів і саксів, народи Північної Європи, полабські слов’яни, пруси, литовці.

Нерідко новохрещені знову поверталися до язичництва. Їх хрестили вдруге, а то й утретє. Але насилля породжувало протидію. Посприяла наверненню європейського населення до християнської віри зустріч 1000-го року, коли всі очікували кінця світу та другого пришестя Христа.

Скориставшись відсутністю в Італії сильної державної влади у VVІ ст. посилилося папство: папи стали не лише духовними, але й світськими володарями Римської єпархії. Дуже багато для посилення папства зробив Григорій І Великий. Він зміг умовити лангобардів не нападати на Рим, чим здобув собі на Заході великий авторитет. Папська могутність особливо зросла за Каролінгів: надання імператорського титулу Карлу Великому довело християнському світові, що влада монарха стає законною лише після папського благословення. У 756 р. в Італії утворилася Папська держава, яка проіснувала до 1870 р.

У 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини. Цей розкол називається схизмою. До розколу призвело протистояння між Папою Римським та Константинопольським патріархом щодо впливу на віруючих та розподілу доходів, панування над християнською церквою.

Західне християнство з центром у Ватикані вважало, що Дух Святий походить від Бога-Отця і Бога-Сина, мало певні особливості у церковній обрядовості. Главою церкви був Папа Римський, який обирався кардиналами довічно. Східне християнство з центром у Константинополі вважало, що Дух Святий походить від Бога-Отця, мало певні особливості в церковній обрядовості. Управління церквою зосереджувалося в руках чотирьох патріархів: Вселенського Константинопольського (Візантія, Туреччина), Олександрійського (Єгипет), Антіохійського (Сирія) та Єрусалимського (Палестина). Західну церкву відтоді стали називати католицькою, а східну — православною.

Всесвітня Історія

Яндекс.Метрика